Чому Україна так активно говорить про зовнішні інвестиції, забуваючи про внутрішніх донорів капіталу.

Останнім часом терміни інвестиції, ВВП, економічне зростання чутно щодня з кожного шановного медіа. Українці звикли чекати якихось віртуальних іноземних інвестицій і мріяти про них, як про рятувальне коло. А чи є сценарії економічного розвитку без них?

Будь-яке економічне суспільство ділиться на донорів капіталу і його акцепторів (споживачів), причому з плином часу ці ролі можуть змінюватися. Існує група донорів, які мають надлишками ресурсів і зацікавлені в їх платному розміщенні на прогнозований період. Як правило, до цієї групи належать фізичні особи продуктивного віку, а також деякі успішні бізнеси з надлишками ліквідності.

З іншого боку ринку знаходиться група акцепторів капіталу, яка зацікавлена в терміновому залученні коштів для реалізації економічно обґрунтованих проектів. Ці проекти створюють економічний прибуток, за рахунок якого і оплачується вартість залученого капіталу. Так працює капіталізм, до якого ми прагнемо.

Згадані групи складаються з мільйонів учасників, які сукупно утворюють ринок капіталу або фондовий ринок. Взаємодія учасників підтримується інфраструктурою ринку, в тому числі банками. В економічно здоровій системі вони забезпечують перерозподіл ресурсів, визначають їх вартість і є гарантами угод.

Тепер застосуємо цю модель до української реальності. За оцінками експертів, сукупні заощадження населення поза банківською сферою в Україні складають $40−50 млрд. Власники цих коштів і є потенційні донори капіталу, які через відсутність ефективної фінансової інфраструктури воліють утримуватися від розміщення їх в Україні. Недієздатність фінансової інфраструктури призвела до відтоку з України більш ніж $116 млрд за останні 10 років. Саме через це відбувається гіпертрофія в будівельній галузі, яка пропонує певний сурогат інвестиційного продукту у вигляді квартири в новобудові.

Водночас на ринку знаходиться величезна кількість нереалізованих перспективних бізнес-проектів, які залишаються на папері через відсутність фінансування. Саме вони не генерують того ВВП, зростанням якого міг би пишатися уряд.

Таким чином, в Україні спостерігається відсутність інструментів ринку капіталу, що і призвело до незадіяності в економічному циклі тих $40−50 млрд, які були б достатніми для підтримки зростання ВВП темпом понад 10% на рік і для створення сотень тисяч робочих місць. Парадокс ситуації в тому, що з формальної точки зору всі необхідні інституції присутні. Зокрема є регулятор, біржа, депозитарії, брокери, емітенти тощо, але обсяги цього формального ринку мізерні, якщо не сказати бутафорські. Загальний оборот біржі не перевищує $30 млн на місяць, який більшою частиною утворюється інсайдерами.

В Україні відсутня інституційна довіра учасників ринку, яка руйнувалася десятиліттями. Її відновлення — це великий шлях, але побудова стійкої успішної економіки можлива тільки на фундаменті надійних фінансових інститутів. Вони в першу чергу повинні залучити внутрішній капітал, боротьба за який повинна стати пріоритетом влади. І тоді зовнішні інвестиції прийдуть слідом без будь-яких «нянь», адже вони дуже чутливі до змін.